(для хрещення)

1. n

1) церква; храм (християнський)

2) (тж C.) віросповідання; C. of England, Anglican C. англіканська церква

3) богослужіння, відправа

4) духівництво

2. adj

церковний

3. v

1) приводити (приносити) в церкву (для хрещення тощо)

2) здійснювати церковний обряд

* * *

1) церква; храм, християнський; ( часто Church) церква ( організація); віросповідання

2) богослужіння

3) духівництво

1) церковний

2) який належить до державної, англіканської церкви

1) приводити або приносити в церкву ( для хрещення)

2) здійснювати церковний обряд ( над ким-небудь)

1. n шотл.

церква, християнський храм

2. v

1) приводити (приносити) в церкву (для хрещення)

2) здійснювати церковний обряд

* * *

1) церква; храм, християнський; ( часто Church) церква ( організація); віросповідання

2) богослужіння

3) духівництво

1) церковний

2) який належить до державної, англіканської церкви

1) приводити або приносити в церкву ( для хрещення)

2) здійснювати церковний обряд ( над ким-небудь)

визнання, переконання, сподівання, надія Г; ардымдан т'еленнере вермез эдим ыхрарым, ӧгӱмдэн д'итеннере дэ вермез эдим ишт'арым тим, що були позаду мене, я не давав надії, тим, що були попереду мене, я не давав фори Г; эр не исе ыхрара кельди, асылаҗах адамы хутардығы якщо й визнати що-небудь, так це порятунок людини, яка мала повіситися Г; ыхрарым будур ки йунахлар аф олмасы ичӱн бир ваптиз вардыр визнаю одно хрещення на відпущення гріхів — сповідую єдине хрещення для відпущення гріхів Г; пор. хырар I, ыкрар, эхрар.

післяйм. для, задля, ради, за, про Г-К, М; бу себап ичӱн з цієї причини Г; бунун ичӱн пек хасеветтэ иди через це він дуже переживав Г; не ичӱн чому Г, СЛ; не ичӱн эгленди? чому він затримався? Г; не ичӱн дӧгейсин мени? чому ти мене б'єш? Г; беним ичӱн ич хасевет этме про мене зовсім не журися Г; онун / онуң ичӱн тому, для того Г, М; сенин ичӱн чох шейлер ишиттим про тебе я багато чув СЛ; ағледигим бир йар ичӱн — йар дӧгӱль бана красуня, за якою я вболівав, зовсім не моя любка Г; ставрос олду, дахи бизим ичӱн Понтиос Пилатосун вахтында ве җеза чекти він був розіпнутим і терпів кару задля нас у часи Понтія Пилата Г; ыхрарым будур ки йунахлар аф олмасы ичӱн бир Ваптиз вардыр визнаю — сповідую одно хрещення на відпущення гріхів Г; онуң ичӱн җеннеттэн сӱрӱльдӱ через це його вигнано з раю Г; пор. ичин, ӱчӱ, ӱчӱн, чин II, чӱн.

ДОГМАТИ РЕЛІГІЙНІ - основні положення віровчення тієї чи іншої конфесії, що мають силу абсолютного авторитету, є вічними і незмінними істинами, встановленими Богом і обов'язковими для віросповідання. Християнська догматика, що в основі своїй була оформлена на двох перших Вселенських Соборах у вигляді "символів віри", утверджує триєдиність Бога, боговтілення, спокуту, вознесіння, хрещення, безсмертя душі тощо. Пізніше додалися такі Д. р., як учення про божествену і людську природу Христа, про наявність у нього двох воль і двох дій, іконовшанування. Специфічно католицькими Д. р. є вчення про чистилище, про сходження Духу Святого не тільки від Отця, а й від Сина, про непорочне зачаття Богородиці та її тілесне вознесіння на небо, про непогрішимість Папи Римського. В протестантизмі відсутня єдина система догматів, головним серед них визнається "спасіння вірою". В християнстві розроблена ціла наука обґрунтування і витлумачення догматів.

Паскаль, Блез (1623, Клермон-Ферран - 1662) - франц. філософ, математик, фізик. Отримав домашню освіту. В житті та творчості П. чітко вирізняється два періоди: 1)дот.зв. "другого навернення" (ніч 23/24.XI.1654) і 2) після нього. П. першого періоду - геній науки, другого - ще й "геній християнства" (Шатобріан), релігійний мислитель. Стояв на порозі відкриття інтеграційного та диференційного числення ("Нариси про конічні перетини", 1639; "Трактат про арифметичний трикутник", 1654; 6 трактатів з проблем циклоїди, 1658 - 1659 та ін.). Уґрунтував основи класичної гідростатики ("Нові досліди щодо пустоти", 1647 та ін.). Сконструював лічильну ("арифметичну") машину. Зазнав впливу творів Янсенія та янсеністів ("перше навернення", 1648); а в 1654 р. відбулося друге навернення - "вогняне хрещення" (перебування більше двох годин у стані екстатичного осяяння). За П., Бог - це не бог філософів і вчених, а персональний (особистісний) Бог Біблії, Євангелій; позарелігійне, світське ("мирське") життя є боговідступництвом. У 1655 р. приєднався до подвижників-самітників Пор-Рояля - групи філософів, логіків і теологів, осередком діяльності яких стало розташоване поблизу Парижа абатство Пор-Рояль; інтелектуальні підвалини осередку становило вчення Янсенія (див. Пор-Рояля логіка). Наприкінці 1655 р. П. був звинувачений у єресі та осуджений. Арно - чільна постать осередку Пор-Рояля В. ідповіддю П. на цю подію були 18 листів ("Провінціали, або Листи провінціала"), у яких він виступав із роз'ясненнями та став на захист поглядів, що їх сповідували прихильники Арно. Від цього часу П. зосередив свої творчі зусилля на обстоюванні християнської віри. Його розмисли з цього питання були посмертно опубліковані у "Думках про релігію". У центрі уваги П. - Бог, Христос, людина. Становище людини у світі П. оцінював як "нестерпне", адже вона не в змозі ані раціонально обґрунтувати свої переконання, ані цілковито капітулювати перед скептицизмом. Славнозвісний вислів П. щодо людини - "очерет, який мислить" містив, з одного боку, думку про велич людини, перевагу людського індивіда над універсумом через наявність свідомості, а з другого - цей же індивід є "ніщота" і безугавна суперечність. Раціонального виходу з цієї суперечності немає; він - на шляху віри Л. юдина, за П., "впала зі свого місця", але може і мусить піднятися. Розрізняв у людині "дві природи": залишок першопочаткової, "величної" та такої, що нас уярмлює, "ушкодженої гріхом". Перша єднає з Богом, друга відокремлює. П. вчив дослухатися до серця; саме воно "чує Бога"; в ідеалі - розумом ми доводимо лише те, що відчуваємо у серці Н. авіть для глибоко гріховної людини, неспроможної повірити у Бога, його присутність доводить існування у світі Божої милості і благодаті. У соціальних стосунках, за П., домінує сила, а не справедливість. Людський загал легковірний і нерозсудливий, тому довіряє владі, яка цим користується задля власних інтересів. Але на народ не потрібно тиснути, аби в чомусь переконати, інакше постає загроза громадянських воєн ("найгіршої із бід"). В управлінні вважав за вірогідне поєднання "імперії розуму" та "імперії влади", підтвердженням чого вбачав владарювання Христини Шведської.

[br]

Осн. тв.: "Трактат про конічні перетини" (1640); "Бесіди із м. Де Сасі про Епікура та Монтеня" (1645); "Нові дослідження стосовно пустоти" (1647); "Листи провінціала" (1656 - 1657); "Про геометричний розум" (1658); " Думки про релігію"(1669).

ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ - філософське вчення, що спирається на біблійну традицію ототожнювати духовну реальність із серцем. Така виняткова оцінка серця (властива переважно східній гілці християнства) з'являється внаслідок уявлень про серце як нібито безпосереднє місцеперебування душі у людському тілі - звідси серце й стає своєрідним богословським символом душі. Ф.с. протиставляє дух (серце) не тілесності як такій, а лише неодухотвореній тілесності (нелюдській природі) і так само оприродненому духу - розуму (ratio) з його дискурсивною логікою, оскільки останні через свою уподібненість природі (і необхідності) є по суті "знедуховленим духом" Т. аке розуміння знаходить, вірогідно, перше своє послідовне проведення у т. зв. "Корпусі ареопагітики" - авторитетному богословському тексті V ст. Споріднену філософську позицію зустрічаємо у витоках давньоукр. філософії ще Княжої доби (київський митрополит Іларіон, шануючи князя Володимира за хрещення Русі, відзначає, що "в серці князя засяяв розум"). То ж не дивно, що перекладений у 1371 р. на староукр. мову "Корпус ареопагітики" дав могутній поштовх поширенню Ф.с. в Україні, зокрема у творчості українських філософів-полемістів XVI - XVII ст. (Вишенський, Ставровецький та ін.), наснажених бароково-реформаційними (антикатолицькими) інтенціями, так само як і богословськофілософською спадщиною східних "отців церкви", що виходила з ідеї "внутрішньої" (духовної) людини всупереч ідеям "зовнішньої" (формальної) людини західних "отців церкви", творців схоластичного раціоналізму. Ця традиція продовжується Сковородою ("Глибоке серце людина є, - наголошує Сковорода, - а що ж є серце, коли не душа?"), Кулішем, Гоголем, Шевченком. Але класичної зрілості набуває названа традиція у Юркевича, стосовно позиції якого Мірчук і Чижевський чи не вперше вживають сам термін "Ф.с.". В Зх. Європі Ф.с. поширюється (так само від лат. перекладу "Корпусу ареопагітики", IX ст.) під назвою "кордоцентризм" через Екгарта, Сузо, Таулера, Веме; зрілої форми набуває у протистоянні схоластичному раціоналізму Суареса і "казуїстиці" Ескобара-і-Мендози - в рамках протистояння Реформаційного руху (нім. пієтизм і франц. янсенізм) і ренесансного раціоналістичного натуралізму. На противагу нав'язаному Ренесансом культу розуму янсеніст Паскаль, визнаючи важливу роль розуму в пізнанні, наголошує на незаперечному пріоритеті серця, - "логіки серця" перед "логікою голови" (розуму) М. и пізнаємо істину не одним розумом, але й серцем; "саме серцем ми осягаємо перші начала, на які потім спирається розум". Кордоцентричну лінію у XVin - XIX ст. продовжують у Німеччині гердерівська група "Sturm und Drang" і нім. романтизм, які спираються на ідеї голландськ. філософа Гемстергейса; останній наголошував, що світ є не тільки фізичним феноменом, а рівною мірою й моральним. Моральний аспект світу, одначе, закритий для розуму, та людина долає цю "закритість" за допомогою притаманного їй особливого "морального органу". Один із провідних представників нім. романтизму Новаліс однозначно тлумачить цей орган як серце. У своєму подальшому розвитку Ф.с. і її західноєвропейський варіант (кордоцентризм) стають потужним джерелом сучасної екзистенційної філософії - на Заході через Шеллінга і К'єркегора, на Сході через Київську екзистенційну школу Бердяєва і Шестова.